Головна > Новини Києва > Місцеві вибори 2020 > Михайло Поживанов: «Розів’ю у містян смак до «європейського» життя і мотивацію до його побудови»

Михайло Поживанов: «Розів’ю у містян смак до «європейського» життя і мотивацію до його побудови»

Восени цього року мають відбутися місцеві вибори. Вони торкнуться і Києва. Точніше, мають торкнутися, бо вже зараз тривають розмови про можливе їх перенесення – через коронавірус та карантин. Однак ми всі розуміємо, що якщо дата виборів буде перенесена, то це стане швидше політичним, а не «епідеміологічним» рішенням.

У чинного столичного голови наразі невисокі шанси бути переобраним знову. На п’яти Віталію Кличку наступають сильніші суперники. Дехто вже ухвалив рішення про балотування, дехто розглядає його як потенційну можливість. А чому б і ні – якщо йдеться про наявність досвіду і знань?

Сьогодні ми розмовляємо на цю тему із політиком та громадським діячем, депутатом Верховної Ради попередніх скликань Михайлом Поживановим. Поживанов свого часу працював і в уряді, і в КМДА, був мером міста Маріуполя. За плечима у нього – Московський інститут сталі та сплавів, закінчення аспірантури цього інституту, робота на «Азовсталі», згодом – докторантура в Дніпропетровській металургічній академії та захист докторської дисертації. А також – викладання в Маріупольському університеті та звання професора, отримання другого диплома юриста вже під час політичної та управлінської діяльності в Києві.

Пане Михайле, скажіть, що наштовхнуло вас на рішення поборотися за посаду міського голови?

– Знаєте, є така відома фраза «якщо не я, то хто?». Звісно, її не варто доводити до абсурду, бо не кожен зможе сісти за штурвал літака, писати поеми чи викладати вищу математику. Але кожен може повчитися, щоб оволодіти цими ремеслами чи мистецтвами. А вже потім для себе вирішити, здатен я на це чи ні. У мене так співпало, що є і знання, і досвід.

Я працював міським головою Маріуполя і заступником голови КМДА Києва. А під час останньої парламентської каденції був в парламентському комітеті з питань державного будівництва та місцевого самоврядування. Я знаю, як «влаштоване» місто з середини і чого йому бракує. Але це ще не все. Знаєте, чому в Україні провалилася місія політичних заробітчан? Маю на увазі тих грузинських, балтійських, американських «реформаторів», яких запрошувала команда Порошенка? Їхня помилка була в тому, що вони автоматично намагалися перенести закордонний досвід на український грунт. А так не виходить, бо наші реалії є особливими.

Коли я працював мером Маріуполя, то мав тертя з обласної владою. Зокрема, з керівником області Володимиром Щербанем. Обласна влада хотіла знімати всі вершки з маріупольських заводів на область, а місто лишити ні з чим. Обидва металургійні комбінати в Маріуполі (Азовсталь та ММК ім. Ілліча) на той час були орендними, тобто формально державними. Але керівництво заводів працювало не на державу. На той час була популярна така схема: фірми під патронатом обласних керівників скуповували металургійну продукцію за собівартістю, а продавали за кордон в рази дорожче. «Маржу», певна річ, лишали собі. Так тривало доти, доки на меткомбінати Маріуполя не наклав оком Ахметов. Ось така історія. Чи здатні іноземці зрозуміти специфіку нашої ситуації?

– Те, що ви розповідаєте, дуже цікаво. Але виникає природне питання: одна людина може піти проти системи? Ви боролися у Маріуполі з обласною владою та з олігархічним впливом…

– Передусім: Київ – не Маріуполь. Наша столиця, як і Севастополь, має особливий статус, закріплений у Конституції. Мер Києва може брати участь у підготовці проектів законів України, актів президента України і Кабінету міністрів. Не де-юре, але де-факто він наділений можливістю впливати на процес законотворчості. Чим, до речі, жодного разу не скористався Віталій Кличко. Також мер столиці ніяк не пов’язаний із «губернатором» області і не залежить від нього жодним чином.

Ба навіть більше: столичний голова підзвітний тільки київській громаді. І він не зобов’язаний танцювати під дудку президента. Звісно, це в ідеалі. Ми всі пам’ятаємо, як у найгострішу фазу Революції гідності тодішній столичній «гауляйтер» Попов розпорядився зупинити київське метро. Жодних об’єктивних підстав для цього не було. Лише бажання догодити Януковичу та унеможливити чи утруднити протестні акції в центрі столиці. Тож в кінцевому підсумку все залежить від особистості, котра стоїть на чолі міста. Я в цьому плані – «незручна людина», бо я точно не стану шукати дружби із сильними світу цього чи йти урозріз із моїми переконаннями.

– Яким ви бачите розвиток Києва?

– Питання дуже об’ємне і непросте. Наведу такий приклад. Ви – архитектор-дизайнер, який обіцяє зробити якісний та стильний ремонт. Але в процесі роботи ви розумієте, що починати треба не з розвішування красивих гардин та підбору меблів. Починати треба з укріплення фундаменту, вирівнювання стін, ліквідації тріщин. Аби вся конструкція, яку ви взялися оновлювати, не завалилася зовсім. До чого я веду? До того, що перш ніж говорити про розвиток міста, треба усунути причини, які йому заважають. Дитина не навчиться повзати, ходити, бігати, якщо тримати її зв’язаною. Її розвиток напряму залежатиме від звільнення від пут.

Що є такими путами для Києва? Про це можна говорити довго, але я б назвав ТОП-3 чинників.

1. Зайвий бюрократичний апарат. Необхідно різко й радикально скоротити кількість чиновників всіх рівнів. Роздутий адміністративний штат має відійти у минуле. Якби такий держапарат, як у нас, був би в інших країнах Європи, ці країни давно збанкротували б. Місто, де не треба роздавати направо й наліво хабарі й потопати у морі дозвільної документації, стає приваблими для іноземних інвестицій.

2. Корупція. По ній треба завдати максимального й рішучого удару. Я не кажу «подолати її цілком», бо звик ставити перед собою реальні завдання. Але якщо оптимізувати роботу чиновників та ще й провести «природну люстрацію» шляхом оновлення складу Київради, результати не змусять себе чекати. Свого часу Грузія викорінила хабарництво серед представників ДАІ та поліції в цілому, повністю змінивши їхній склад. Нам потрібно скоротити управлінський апарат і оновити склад виборного органу – Київської міської ради, але робити це не за «гречку», а в ім’я майбутніх перетворень.

3. Недостатній рівень самоврядування. Нам бракує як бажання, так і можливості керувати самим. Починаючи від двору чи будинку й до районів і Києва в цілому. І що особливо прикро, так це те, що українці в цілому та кияни зокрема мають прекрасний рівень самоорганізації, коли йдеться про форс-мажори. Згадаймо хоча б наші Майдани, волонтерський рух, нинішню допомогу лікарям, акцію «підвези медика» тощо. Лише коли мова заходить про буденну, рутинну роботу, всім стає нецікаво.

Я б дуже хотів пробудити у містянам бажання любити Київ щодня. І «ростити» його щодня, як ви ростимо своїх дітей, не вважаючи, що це нудно чи одноманітно.

– Але коли Київ «виросте», яким би ви хотіли його бачити?

– Давайте думати разом. Яким має бути сучасне місто? Ми всі знаємо «піраміду Маслоу», де над фізіологічним мінімумом – потребою дихати, їсти, пити й відпочивати – міститься потреба у безпеці та охороні здоров’я. Отож, гадаю, усі погодяться зі мною в тому, що сучасне місце має бути передусім безпечним.

Під безпекою я розумію не лише зведений до нуля (або майже) рівень злочинності. Зрештою, це – сфера відповідальності поліції. Але безпека – це також й можливість пройти зимовою вулицею, не послизнувшись на вкритому ожеледдю тротуарі й не зламавши собі кінцівки. Безпека – це також й прогулянки у вітряну погоду, коли міськими службами підрізані та взяті на контроль всі старі дерева, чиє гілляччя не падає на голову і не калічить перехожих.

Безпека – це відсутність незрозумілих покинутих довгобудів, які не тільки псують зовнішній вигляд міста, а й перетворюються на руїни, котрі ризикують обвалитися в будь-який момент. Безпека – це також вчасно відремонтовані чи замінені ліфти у багатоквартирних будинках.

Але поняття безпеки йде поруч із потребою у дбанні про власне здоров’я. Та якщо в глобальному розумінні охорона здоров’я – це знову таки прерогатива профільного відомства й сфера відповідальності профільного міністра, котрий має право (й обов’язок!) затівати реформи абощо, то на рівні міста влада має бодай сприяти побудові та відкриттю нових лікувальних закладів, але не лише їх одних. Здоров’я – це також й нові стадіони, нові басейни, нові парки, нові велодоріжки, місце для тренувань та активного відпочинку.

Нинішня епідемія коронавірусу засвідчила, як мало зроблено в столиці для порятунку людей у виняткових обставинах. І як мало захищені наші медики – і технічно, і матеріально. І як гостро бракує всім нам сучасної інфраструктури, обладнання, ба навіть товарів першої медичної необхідності, починаючи з масок та санітайзерів.

Але не встигли ми пристосуватися до життя в епідемії, як на місто впала нова біда – продукти горіння у повітрі, дихати через які стало зовсім неможливо. Але припустимо навіть, що пожежі у Чорнобилі та на Житомирщині – це наслідок зумисного підпалу та навіть теракту, тобто події виняткові. Мова зараз не про це. А про те, що Київ і до цього лідирував в антирейтингу найбільш брудних міст у світі.

Чому ж ми такі «брудні»? Тому що, зокрема, що безконтрольна забудова міста сприяє різкому скороченню зелених насаджень. Якщо в радянські часи зелена частина Києва була найбільшою в Європі – близько 30 кв. м на людину, то зараз цей показник становить всього 16 кв. м. За останні кілька років площа зелених зон зменшилася на 3 тис. га, а до 2025 року, згідно з прийнятою Програмою розвитку міста, під забудову віддадуть ще 486 га парків і скверів.

А відтак людям не буде, де гуляти. А велосипедистам не буде, де їздити. У нас і так лише 2% від усіх можливих маршрутів є велосипедними. Амбітне бажання чинного мера пересадити містян на велосипеди так і лишилося нездійсненим прожектом. І це при тому, що, окрім обов’язкового критерію безпеки, сучасне місто має відповідати зручності у користуванні. Звичайно, що це передусім стосується його інфраструктури. З вулиць міста варто раз і назавжди вилучити маршрутки з їхніми – дуже часто – напівп’яними водіями та відсутністю уяви про безпеку руху.

– Неадеквати за кермом – це одна частина проблеми… А як маршрутки, та й загалом весь старий неелектричний транспорт забруднює повітря!

– Абсолютно вірно. Мер Кличко обіцяє розібратися з цим питанням вже кілька років, проте жодних змін не видно, а маршрутки, як і раніше, торохкотять нашими вулицями. Тоді як кожне велике місто гостро потребує розгалуженої мережі маршрутів, котрими курсуватиме модерний муніципальний транспорт, а не списані у Чехії чи Польщі старі непотрібні трамваї, котрі влада міста купує за корупційними схемами.

Зрештою, здоров’я та зручність громадян – це не лише транспорт, але й також розв’язана проблема вивозу та утилізації сміття. Аби громадяни не дихали не потрібними їм випарами і не страждали від смороду. Як позбутися сміттєвої біди? Мер Кличко не втомлюється бідкатися на відсутність інвесторів, котрі хотіли б побудувати в місті сміттєпереробні підприємства. На це я скажу так: може, треба менше розбазарювати бюджетні кошти, і тоді ми станемо цікавими в тому числі й капіталовкладникам з-за кордону?

За корупцію та зловживання треба жорстко карати, бо, між іншим, зручне місто – це місто, чиї законослухняні мешканці мають преференції за сумлінне дотримання правил співжиття, а ті, що такі правила порушують, – несуть за це відповідальність.

Крім цього, зручне місто – це також місто, яке створює нові привабливі робочі місця, котре притягує до себе як магнітом, розкриваючи можливості самореалізації та професійного чи творчого зростання для людини, яка прагне рости й користатися соціальним ліфтом.

Зручне для проживання місто – це також місто, де не трапляються афери на кшталт «Еліти-центру»; де немає обманутих вкладників, котрі не можуть добитися справедливості ані у правоохоронних органах, ані в судах. 

А ще це місто, де можна, не перетворюючи це на проблему космічного масштабу, віддати дитину до дитячого садка або до середньої школи. Причому бажано – без хабарів чи то пак «благодійних внесків», без стояння «в черзі», без псування нервів – як батькам, так і їхнім нащадкам.

Йдемо далі. Комфортне місто – це місто, де дітям та підліткам є, чим зайнятися після навчання, де до їхніх послуг – спортивні та художні секції, музичні школи, курси іноземних мов. Причому все це – на розумній відстані від рідної домівки, а не десь на іншому кінці міста. І це особливо важливо у наш час, коли підліткова злочинність зростає, як на дріжджах.

Місто повинно виховувати, зацікавлювати, розважати й бути гостинним, а отже й мати значну кількість невеликих і не пафосних сімейних ресторанчиків та кав’ярень. Чиї власники почуваються комфортно через відсутність тиску на них – вони доброзичливі та раді гостям, адже над ними не тяжіє податковий прес, а навпаки – зі сторони міської влади надане все можливе сприяння для розвитку малого бізнесу.

Але, як то кажуть, не хлібом єдиним – сучасне місто має бути також цікавим. Таким, аби до нього хотілося повертатися ще і ще. В такому місці музеї та галереї не мусять боротися за своє право на існування, ведучи тяжбу із тими, хто претендує на їхню нерухомість й викидає їх просто на вулицю – разом з експонатами.

– Це і дуже приваблива, і дуже непроста для реалізації програма, а тому не можна не спитати про наступне: хто ваша команда? З ким ви плануєте реалізувати всі ці зміни?

– Знаєте, я не буде зараз називати конкретних імен. Скажу про інше. З кожною зміною політичного циклу у нас змінюються і уявлення про критерії, за якими слід набирати собі команду. Колись нами керували так звані «червоні директори», тобто люди, скроєні за зразком Леоніда Кучми. Їх вважали продуктом минулого, пережитком «совка».

Потім на зміну їм прийшли патріоти на кшталт Віктора Андрійовича Ющенка. Я вживаю це слово без жодної іронії. Патріот – це важлива якість для українського чиновника, але це не професія. Націонал-демократичні сили не впоралися із тим, аби зупинити країну від падіння в прірву, і вона туди скотилася – маю на увазі епоху Януковича.

За його президентства владу отримали «міцні господарники», котрі господарювали добре, але виключно на благо власної кишені. Потім сталася Революція, в президенти обрали Порошенка, і він, як я вже про це згадував, висадив в Україні десант «іноземних фахівців». Коли вони розбіглися, підібравши хвости, по своїх домівках, виникла наступна мода – мода на нові обличчя. До чого вони догосподарювалися з легкої руки чинного президента – ми бачимо зараз.  

Підсумовуючи сказане, можу пообіцяти одне. У мене в команді не буде ані червоних директорів, ані зелених «турборежимників», ані крадіїв, ані мрійників у вишиванках, здатних лише літати у хмарах. У мене будуть люди діла. Розумні, досвідчені, підковані у своїй області. Такою я бачу свою команду.

– У вас справді великий досвід, і з висоти цього досвіду розкажіть нам, чого бракує реформі децентралізації в Україні?

– Добре, що ви підняли цю тему. Але скажу відразу, що проти слова «реформа» я дозволю собі заперечити. Це поняття у нас так само «заїздили», як і словосполучення «нові обличчя» або «команда професіоналів». А, до речі, ви знаєте, скільки реформ зарахувала собі в актив попередня влада? За твердженням Порошенка, в країні було проведено 144 реформи! Скажіть, ви всі їх відчули на собі?

А тепер повертаючись до вашого питання. Чого бракує децентралізації в Україні? Передусім – конституційності. Поясню, про що йде мова – як людина, чиї поправки до ХІ розділу Конституції, який торкається місцевого самоврядування, у 1996 році були ухвалені повністю.

Готуючи цей розділ, я та інші автори спиралися на відповідну Європейську хартію, яка згодом – у 1997-му – була ратифікована Україною. Мої знання в цій царині дають можливість підкреслити: запропонована можливість об’єднання у територіальні громади не тільки сіл, а й селищ та міст не узгоджується з частиною першою статті 140 Конституції України, згідно з якою територіальною громадою може бути лише «добровільне об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл», котре повинно мати статус адміністративно-територіальної одиниці.

Іншими словами, законотворці, не довго думаючи, «відв’язали» так звану децентралізацію від змін до Конституції. Тобто в ідеалі ці два процеси мали б іти паралельно, але на практиці створення об’єднаних територіальних громад обігнало перекроювання Основного закону.

Бо вся сіль тут у тому, аби структура територіальних громад відповідала системі адміністративно-територіального устрою, а не навпаки. Виправленням ситуації могло б бути ухвалення закону про адміністративно-територіальний устрій, що так і не зроблено дотепер від 1996 року. Подібний закон не ухвалено, як і не внесені зміни до Конституції.

Окрема новела торкається існування поряд із новими виборними органами «старих» районних адміністрацій, які можуть входити в клінч зі «свіжествореними» громадами. Боротьба за повноваження обіцяє розгорнутися не на жарт, і законодавець жодним чином не подбав про те, аби нівелювати таку можливість.

– Як то кажуть, де два українці, там три гетьмани…

– Тут річ не у боротьбі за абстрактну булаву. Вся справа у доступі до ресурсів. Дивіться. Вже зараз, після усіх проведених виборів до територіальних громад, можна казати про те, що чиновницький апарат не скоротився, а навпаки – зріс. І що в Україні наявний завеликий відсоток держслужбовців порівняно із тими громадянами, котрі виробляють конкретний продукт чи послугу, що підлягає оподаткуванню та слугує для наповнення державної скарбниці.

Замість того, щоб створювати нові робочі місця, в нашій державі штучним чином роздули й без того чималий штат чиновників, котрі «сидять» на бюджеті та отримують звідти зарплату. А об’єднані територіальні громади тим часом перетворюються на організовані злочинні групи, де на чолі стоїть той чи інший впливовий латифундист, сільськогосподарський магнат з депутатським мандатом в кишені або з причетністю до виконавчої влади.

У такий спосіб Україна впевнено рухається вбік не стільки децентралізації, скільки феодалізації. Коли той чи інший сюзерен отримує у тривале користування набір васалів разом із земельними ділянками та сільськогосподарським виробництвом. Цей процес є руйнуючим, але все ще зворотнім. Принаймні, поки що.

У гонитві за рекордним числом «реформ» ми взагалі чомусь забули, що таке децентралізація. А це те поняття, яке особисто для мене означає передусім фінансову незалежність регіонів. Самими лише грошима воно, звісно, не обмежується, але економічна самодостатність «на місцях» – це альфа і омега децентралізації – головне, що потрібно для її впровадження.

А між тим нині середньостатистичний міський голова не має коштів ні на що, окрім, хіба що, видачі зарплат бюджетникам та дотування комунальних послуг. Але при цьому він має ламати голову над тим, як профінансувати, приміром, програму з охорони здоров’я, виконувати яку його зобов’язала держава.

Залишаючи державі та центральній владі всі функції, які вона мусить виконувати за визначенням – охорону кордонів, забезпечення цілісності країни, боротьбу зі злочинністю, функцію правосуддя, забезпечення демократії та свободи слова та безліч інших зобов’язань – право розпоряджатися фінансами ми маємо передати в руки громад. До речі, для того, щоб вирішити питання з грошима «на місцях», зовсім не обов’язково вносити зміни до Конституції та натужно шукати 300 голосів. Достатньо лише відкоригувати Бюджетний кодекс.

Україні вкрай необхідно, аби її народ був справжнім господарем свого буття, став самі собі ефективним менеджером. Колись – у середньовіччі, коли в містах лише зароджувалось магдебурзьке право – нашим предкам вдалось взяти стерно правління в свої руки. Але, схоже, за той період часу, що минув від 12-го століття до 21-го, ми розучилися це робити. Так, період радянщини вибив з більшості співвітчизників дух самостійності та самодостатності.

– І на останок – про, можливо, найбільш наболіле питання. Багато хто з претендентів на президентську посаду обіцяв зупинити «зубожіння» та «подолати руїну». Соціально-економічний блок у виборчих програмах завжди прочитується першим. Зеленський не став винятком: його команда обіцяла різні блага, в тому числі – і захмарні зарплати бюджетникам, і зниження тарифів. Але тарифи не знизили, а для оплати комуналку запропонували натомість продавати собак. А між тим, якщо без жартів, людям треба якось виживати. От, власне, й розкажіть нам, як треба побудувати житлово-комунальну систему, аби це саме «виживання» обернулося на комфортне повноцінне життя?

– Почасти я вже відповів на це питання. Не можна вичленити одну якусь систему чи галузь нашого сьогодення і сказати: отут я зміню те-то й те-то, не провівши при цьому зміни в інших царинах. Якщо людина хворіє на рак і на нежить, починати терапію треба не з нежиті. Треба передусім врятувати організм як такий.

Мій рецепт порятунку і простий, і складний одночасно. Необхідно, як вже було сказано, викорінити корупцію, покласти край монополіям на ринку ЖКГ та припинити розбазарювати кошти, в тому числі й на непотрібну та нікчемну армію чиновників. Але передусім – викорінити корупцію.

Наведу приклад. Ми всі пам’ятаємо, як у 2018 році великий енергетичний монстр, створений найбагатшим українцем Рінатом Ахметовим – «Київенерго» – розпався на дві компанії: власне «Київенерго» та ДТЕК «Київські електромережі». І як згодом кожна з них – як два щупальці – почала пити кров з киян та гроші з бюджету. В чому була суть їхньої оборудки, я зараз переповідати не буду, бо все це є у відкритому доступі.

Скажу лише одне. Тоді, два роки назад, без очевидного лобіювання інтересів Ахметова як з боку міської влади в особі мера Віталія Кличка, так і влади державної в особі президента Порошенка подібний стан речей у столиці просто не міг би скластися. Тож який сенс зараз в деталях говорити про прокладання нових труб або будівництво дитячих спортивних майданчиків, якщо у нас не вирішена головна проблема – проблема олігархів біля годівниці та олігархічного лобі в коридорах влади?

Ставши мером, я, звісно, докладав би всіх зусиль до руйнації такої системи. Передусім – через власну категоричну неучасть у подібних схемах. А відтак взяв би за зразок найкращі рішення у сфері ЖКГ, які впроваджені на Заході. Бо, ставши свого часу (за режиму Януковича) вимушеним емігрантом, тривалий час жив за кордоном, де міг оцінити переваги тамтешньої «комуналки». І вже не як теоретик, а як споживач.

І зараз я здивую вас одним фактом. Чи знали ви, що, наприклад, Велика Британія вибудовувала свою комунальну систему протягом довгих 15 років (!)– аж поки її ЖКГ не стало таким, як тепер? Адже тепер якісь наданих послуг зі сфери ЖКГ в Британії вимірюється на цілим рядом параметрів.

Один з них – швидкість дозвону до диспетчера оперативного реагування. Від моменту дзвінка до з’єднання з оператором повинно спливати не більше 30 секунд, інакше послуга вважатиметься наданою невчасно. Уявіть собі подібну швидкість у нас, де номер котельної чи ТЕЦ доводиться «накручувати» годинами…

Але з Британії ми можемо перенестися на пост-радянський простір і подивитися, якими є справи там. Ось, наприклад, в Грузії компанія «Georgian Water and Power» (яка виконує одночасну функцію нашого «Київенерго» та «Київводоканалу») встановлює лічильники води й тепла за свій власний рахунок.

Ні, це не благодійна організація, і підходить вона до клієнтів вибірково: ті, хто в стані сам оплатити лічильник, так і робить. А от для малозабезпечених сімей компанія має свою програму лояльності. Адже, як справедливо вважає керівництво «Georgian Water and Power», наявність лічильників сприяє рівномірному розподіленню та витрачанню води.

А в Естонії, приміром, на законодавчому рівні захистили споживачів теплоенергії. Що б не відбувалося в місті чи країні, надавачі послуги не мають права опускати планку нижче 18 градусів тепла. Це – розпорядження естонського міністра економіки. Вимкнення опалення взимку – «нелюдський метод» отримання боргів з мешканців, вирішив «Союз власників Естонії» і домігся захисту інтересів громадян.

Згадаймо натомість київську зиму 2008 року, коли за несплату боргів монополіст «Київенерго» залишив без опалення добру половину міста. Або ж всі інші київські зими, коли температура в дитячих садках не піднімалася вище 12-15 градусів. Нинішня зима, сезону 2019-2020 рр., була, щоправда, разюче відмінною від попередніх, але клімат ще не змінився настільки, аби ми могли сидіти без опалення.

Ну і ще один приклад – Латвія. Досвід цієї країни особисто мені видається чи не найбільш прогресивним на всьому пост-радянському просторі. Там проблеми житлово-комунальної сфери вирішуються наступним чином: мешканці багатоквартирного будинку створюють так звану «управлінську компанію», якій делегують вирішення питань, пов’язаних з його функціонуванням. Всі звіти і всі дані ця управлінська компанія викладає в Інтернет, а споживачі лише здійснюють контроль за переміщенням коштів та раціональністю їх витрачання. А ще сплачують рахунки, не встаючи з дивану, адже для цього досить натиснути на пару кнопок у комп’ютері.

Тут мені можуть зауважити, що Латвія стала членом Євросоюзу, а Україна – ще ні, проте справа тут не в євросоюзівському статусі. Справа у бажанні самих мешканців жити «як у Європі». Бажанні не декларативному, а фактичному. Якби мені довелося стати мером, я б зробив все від мене залежне, аби у містян прокинувся смак і потяг до такого життя. А також – мотивація до спільної його побудови.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Статьи